Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

– Моя жоно кохана, що то за вогонь горить?

– Ой, вогонь як вогонь. Ти вже тамтого разу дивився, то потім тебе пару днів не було.

Переночували вони, поснідали, збирається він на полювання. Вона ж його просить:

– Мій мужу коханий, не їдь на те полювання!

Але не послухав він, зібрався, пішов до лісу. їде, їде та й заблудив. Треба також ночувати в лісі. Зірвалася буря-нещастя, дощ. Змок панич та шукає чого-небудь сухого, щоб вогонь розпалити. Розпалив той вогонь, сів, зігрівся, і захотілось йому спати. Але почав собака брехати, дивиться він: баба йде і проситься до вогню:

– Панунцю, може б, я приступила до твого вогню і розігрілася, бо-м змерзла дуже.

А він промовив до неї:

– Вільно, вільно прийти, розігрітися.

Почувши то, баба прийшла, сіла коло вогню, та йому вже не спиться. Закрив очі, а сам уважає, що баба буде робити. Баба витягає прутика та пац! коника по голові: коник відразу каменем став. Хотіла песика, а він її за руку.

– А де, – каже, – мій брат? А де мого брата кінь? А де мій кінь?

Став панич ту бабу бити. Вона ся просить:

– Панунцю, буде, буде зараз твій брат і твій кінь.

Взяла баба води котроїсь та й почала кропити камені.

Панич б'є її, не перестає. Встав його кінь, брата кінь, брата пес, а брата нема. Він її ще гірше б'є.

– Де мій брат?

Аж встав його брат. Каже до нього:

– Як я, брате, солодко спав!

– Чи ти спав, брате? Ти каменем лежав.

Стали вони вдвох бабу бити.

– Йди, бери води, кропи ту гору!

Набрала баба води, кропить гору. Як почали люди робитися з каміння, аж поки не стало гори, зробилося рівне поле. Дякують усі люди братам, а ті думають:

– Що нам з тою бабою робити? Треба її забити.

Як забили ту бабу, посідали собі, і молодший брат усе розказує старшому. Дійшов до того, як він з його жінкою спати ліг. Не вислухав старший брат свого брата (що він рушницю поклав між ними), вихопив шаблю і стяв молодшому голову. Почали кінь і пес молодшого брата плакати над ним, а старший брат поїхав додому. Під'їжджає до свого дідинця, варта почала кричати, що принц йде. Жінка як почула, що чоловік йде, вийшла назустріч і з великою радістю його привітала. Пішли в покої, разом переднювали, заходить вже ніч. Повісив пан свою фузею на гвіздок. А жінка питає його:

– Скажи мені, чоловіче, що то є, що ти на першу ніч повісив фузею на стіні, на другу ніч – положив між нами, а на третю – знов повісив на стіні.

Аж тоді він розмислив, що його брат нічого злого не зробив. Зачав він їхати до свого брата, подивитися на него. Приїздить, бачить – стоять пес і кінь по коліна у сльозах і плачуть над ним. Жаль ему ся зробило брата свого, поїхав шукати тую криницю, звідки баба-чарівниця воду брала, як людей кропила. Знайшов, набрав живущої та цілющої води і поїхав назад до брата. Змастив його тою водою – ожив він. Обнялися брати і поїхали обидвоє до дідинця. Жінка вибігла до них, та не могла пізнати свого чоловіка і почала плакати.

Озвався старший брат до неї:

– Я є твій муж, а ти моя жона, а то є мій брат.

От взяли вони брата в гостину. Молодший брат питається:

– Мій брате коханий, може, я би коло вас ся лишив? Може, ту є де місце? Питайся своєї жінки.

І він свеї жінки випитався.

А вона каже:

– Є ще одна моя сестра. Якби її дістати, то би ще твій брат отримав половину маєтку від мого батька.

Каже старший брат до меншого:

– Я вночі її ліпше випитаю, а ти, брате, слухай під ліжком. Вночі старший брат говорить зі своєю жінкою, тамтой, другий, слухає.

– Мою сестру, – каже жінка, – відікрали злі духи, і вона їм ся належить. От яким би способом твій брат дістався до неї, бо вона є в степах, в горах: я маю таке яблуко, що як ся поко-те, то най буде море, най буде рівнота, а воно заведе го до моєї середущої сестри. Вона порадить, чи він зможе, чи ні дістати тамту мою сестру.

От прийшов менший брат до теї сестри.

– І не виділа-м, і не бачила-м, чоловіче, – каже вона, – прісної душі, коли ти ся з'явив. Де ж я тебе сховаю, як чоловік прийде?

Отже, встромила вона його під ліжко.

Прилітає її чоловік, злий дух (один з чотирьох чи п'яти духів, котрі разом літали) і каже:

– Десь то прісна душа смердить!

От вона там йому бомки б'є:

– Що ти, – каже, – прісна душа! Ти по світі налітавсі, ти того сі нанюхав, то тобі сі так придає.

Всмажила вона йому яйце, він з'їв, ліг спати. Тоді вона написала листа до своєї молодшої сестри і дала тому братові, і ще дала йому яблуко.

– Їдь за тим яблуком, то воно заведе тебе там, де ти маєш бути, бо я, – каже, – тобі не поможу.

Яблуко те привело його до наймолодшої сестри. Вона здуміла:

– Де ти, чоловіче, ту сі взяв? Вже тілько-тілько літ не виділа-м чоловіка, йно тебе.

Перечитала вона лист.

– Де я тебе, чоловіче, подію, як прилетить мій чоловік?

І та знов сховала його під ліжко.

Прилітає її чоловік.

– Десь тут, – каже, – прісна душа чути.

От, фурт вона йому знов баки забиває, що:

– Ти налітався по світі, нанюхався того смороду, і тобі так ся придає.

Дала йому снідання, і той пішов спати. Тоди вона допіру каже:

– Чоловіче, на тобі коня мого і лист: поїдеш туди, де ся хочеш дістати, але перше ще поснідай.

Як він поснідав, дала йому залізну палку.

– Підіймай, – говорить, – чи підіймеш?

Той за ту палку: ані поворохати. Дала вона йому напитися – той як узяв за ту палку, то так вигинає, як прутом: такий вже здоровий.

– Як той кінь знесе, – каже, – вгору аж під хмари, то ти ніц не роби, йно тею палкою в лоб смали.

Сів він на коня, а той поніс його аж під хмари. Став брат його у лоб бити, то став той кінь там, де мав стати. Вийшла наймолодша